Контракт закінчився, а служба — ні: суд пояснив, чому мовчання прикордонника не означає згоди служити далі

У вересні 2022 року старший сержант Державної прикордонної служби України уклав контракт на три роки.

Отже, первісно строк його контракту мав завершитися у вересні 2025 року.

За позицією самого військовослужбовця, бажання продовжувати контракт він не висловлював. Він також стверджував, що неодноразово звертався з питання свого звільнення.

Але 26 вересня 2025 року був виданий наказ, яким дію контракту продовжили понад установлений строк на період воєнного стану.

16 квітня 2026 року прикордонник подав рапорт про звільнення.

Йому відмовили.

Позиція відповідача зводилася до того, що військовослужбовець не подав потрібний рапорт у встановлені строки, а його контракт на той момент уже був продовжений наказом.

На перший погляд, усе впирається у пропущений строк.

Але саме тут з’являється деталь, яка змінює картину.

Пункт 35 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі справді містить згадку про три місяці.

Військовослужбовець, у якого закінчується попередній контракт, має подати рапорт не пізніше ніж за три місяці.

Здавалося б, відповідь знайдена.

Але є два слова, без яких сенс норми різко змінюється: «для укладення».

Йдеться про рапорт для укладення нового контракту.

Далі норма також говорить про військовослужбовця, який висловив бажання укласти новий контракт.

І тут виникає дуже просте запитання.

Якщо рапорт за три місяці має подавати людина, яка хоче укласти новий контракт, чому відсутність такого рапорту повинна означати протилежне — що людина погодилася служити далі?

Суд таку логіку не підтримав.

За оприлюдненими матеріалами справи, відсутність рапорту за три місяці до завершення контракту суд не визнав «мовчазною згодою» військовослужбовця на продовження служби.

Суд також звернув увагу, що законодавство не встановлює саме такого тримісячного строку для повідомлення про небажання продовжувати службу після завершення контракту, укладеного під час воєнного стану.

І ось тут справа перестає бути історією лише про один неправильно оформлений рапорт.

Стаття 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» серед підстав для звільнення під час мобілізації та воєнного стану прямо називає закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану, якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу.

Це важлива деталь.

Тому спрощена формула «воєнний стан — отже будь-який контракт автоматично стає безстроковим» не передає всього змісту закону.

Але є й інша крайність, якої також треба уникати.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду не означає, що будь-який військовослужбовець після дати закінчення контракту може просто припинити службу.

У цій справі контракт був укладений саме під час дії воєнного стану.

Це принципово, тому що закон передбачає окрему підставу для звільнення після закінчення строку саме такого контракту, якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати службу.

Для людей, які підписали контракти до воєнного стану, були мобілізовані або проходять службу на іншій правовій підставі, ситуація може бути іншою.

Є ще одне важливе обмеження.

Пункт 35, навколо якого виник цей спір, міститься у Положенні про проходження служби саме в Державній прикордонній службі України.

Інші військові формування можуть мати власні процедури проходження служби та кадрового оформлення.

Тому перетворювати це рішення на універсальну інструкцію для всіх військових було б юридично необережно.

Але принцип, який проявився у справі, значно ширший.

Якщо державний орган стверджує, що людина погодилася продовжувати контракт, логічно запитати: де саме вона висловила таке бажання?

Не подав заяву на новий контракт — значить погодився на новий контракт?

Саме ця конструкція у суді не спрацювала.

Волинський окружний адміністративний суд задовольнив позов старшого сержанта, визнав протиправними його незвільнення та продовження контракту понад установлений строк і зобов’язав звільнити військовослужбовця зі служби.

Але тут є ще одна принципова деталь.

Це рішення суду першої інстанції.

Його не можна подавати як остаточну позицію Верховного Суду або як уже безумовно сформовану практику для всієї країни.

Схожі спори вже доходять до касаційної інстанції.

17 квітня 2026 року Верховний Суд розглядав справу №620/6429/25, де також ішлося про продовження контракту прикордонника та вимогу звільнити його після закінчення строку.

Проте Верховний Суд тоді не поставив остаточну крапку саме в матеріальному питанні права на звільнення.

Касаційний розгляд стосувався процесуального питання щодо апеляційної скарги.

Верховний Суд скасував ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду про повернення апеляційної скарги та направив справу до цього суду для продовження розгляду.

Тобто посилатися на ту постанову як на остаточну відповідь Верховного Суду щодо всіх подібних контрактів неправильно.

Що тоді насправді показує волинська справа?

Держава під час війни має право встановлювати особливі правила проходження військової служби.

Командування має право вимагати дотримання процедури.

Але процедура і згода людини — не одне й те саме.

Якщо військовослужбовця залишають служити на підставі того, що він нібито погодився продовжити контракт, має бути зрозуміло, де і коли таке бажання було висловлене.

У цій справі суд такої «мовчазної згоди» не побачив.

І тепер головне питання — чи встоїть цей висновок, якщо рішення буде переглядатися апеляційним судом.

Саме за цим продовженням варто стежити.