Стан війни, якого немає: чому четвертий рік повномасштабної війни юридично не війна

Україна — єдина країна, де війна триває четвертий рік, але юридично її не існує. Як кіт Шредінгера, тільки з ракетами. І якщо фізики жартують про квантову невизначеність, то українці живуть у правовій шизофренії: ракети падають, люди гинуть, мобілізація триває, а держава вперто називає це «тимчасовим воєнним станом». Тимчасовим, який іде з 2022 року. Ви не помітили? Ось і я про те саме.

Цього тижня Судово-юридична газета повідомила: справа громадянина, який вимагає офіційно оголосити стан війни, дійшла до Великої Палати Верховного Суду. Здавалося б, що може бути простіше? Країна воює — назви це війною. Але ні. Юридична машина вмикає задню: воєнний стан — це внутрішній режим, запроваджений указом президента, затверджений Радою. Він не дорівнює «стану війни» в розумінні міжнародного права. І ця різниця — не випадковість, а свідома конструкція.

Давайте розберемо, кому це вигідно.

Перше. Міжнародні зобов’язання. Якщо визнати стан війни, то набирають чинності Женевські конвенції про захист жертв війни, з’являються чіткі правила поводження з полоненими, відповідальність за воєнні злочини. А ще — обов’язок воюючої сторони забезпечувати гуманітарний доступ. Але якщо війни юридично немає, то й конвенції — не для нас. Зручно, правда? Можна робити вигляд, що ми просто «захищаємося в межах воєнного стану», а не ведемо міжнародний збройний конфлікт.

Друге. Вибори. Воєнний стан — ідеальне алібі для того, щоб не проводити вибори. Конституція забороняє вибори під час воєнного стану, але не уточнює, що станеться, якщо стан триває чотири роки. Влада каже: «не час, війна». Але якщо війна — це воєнний стан, то він може тривати вічно. А якщо оголосити стан війни — це вже зовсім інший рівень відповідальності. Там і міжнародні спостерігачі, і вимоги до легітимності влади. Навіщо владі такі складнощі?

Третє. Сіра зона для репресій. Воєнний стан дозволяє обмежувати права без чітких міжнародних рамок. Мобілізація, комендантська година, цензура, вилучення майна — усе це «тимчасово». Але тимчасовість стала постійністю. Люди воюють і гинуть у правовому вакуумі, де навіть назвати речі своїми іменами — проблема.

І ось головне питання: а що з простою людиною? Військовий, який отримав поранення, не може посилатися на «стан війни» для отримання статусу учасника бойових дій — йому достатньо «воєнного стану». Але міжнародні гарантії, компенсації, захист прав — усе це зав’язано на визнанні конфлікту. Сім’ї загиблих стикаються з бюрократичними колами, бо держава не хоче називати війну війною. Це не просто юридична гра — це реальна ціна для людей.

Звісно, можна сказати: «Ну, це ж очевидно, що війна». Але в праві очевидність не працює. Працюють формулювання. І поки в Україні діє «воєнний стан», а не «стан війни», влада має простір для маневру. Вона може ігнорувати міжнародні зобов’язання, відкладати вибори, обмежувати права — і все це законно, в рамках «тимчасового» режиму.

Справа, яка дійшла до Великої Палати, — це спроба пробити цю стіну. Чи вийде? Сумніваюся. Суд, швидше за все, скаже, що оголошення війни — це прерогатива президента і Ради, а не суду. І формально буде правий. Але сам факт такого позову — симптом. Люди втомилися від правової шизофренії. Вони хочуть, щоб війну називали війною. І якщо держава цього не зробить, то рано чи пізно це зроблять міжнародні суди.

А поки — живемо в країні, де війна є, але її нема. Де «тимчасовий» стан триває четвертий рік. Де юристи сперечаються про терміни, а ракети падають на житлові будинки. І це, мабуть, найкраща ілюстрація того, як влада використовує юридичні фікції, щоб уникнути відповідальності.