Заяву подав. Держава не встигла. 15 мільйонів зникли зі спадщини: правова пастка, яку Рада досі не закрила

Ситуацію можна пояснити дуже просто.

Син загинув, захищаючи Україну.

Його батько мав право звернутися по одноразову грошову допомогу і 7 лютого 2024 року подав відповідну заяву.

Далі почався процес, який уже залежав не тільки від нього.

Батько помер до того, як Комісія Міністерства оборони ухвалила рішення. Точна дата його смерті в оприлюдненому тексті судового рішення прихована через анонімізацію.

21 червня 2024 року Комісія Міноборони все ж розглянула документи.

І призначила батькові 15 000 000 грн.

На той момент чоловік уже помер.

У матеріалах справи прямо зазначено: допомогу призначили, тому що на момент ухвалення цього рішення Комісія не мала даних про смерть батька.

Також у справі зазначено, що мати загиблого померла ще у 2022 році, а інших осіб, які мали або могли мати право на допомогу, не встановили. Саме тому в цьому конкретному випадку батькові призначили всі 15 млн грн.

А далі починається бюрократичний сюжет, який важко було б придумати спеціально.

30 серпня 2024 року та сама Комісія Міноборони скасувала власне рішення.

Причина: заявник помер ще до призначення допомоги.

Верховний Суд згодом визнав таке виправлення помилкового рішення законним.

Здавалося б, на цьому все.

Але ні.

10 жовтня 2024 року державній нотаріальній конторі направили довідку, де було написано, що батькові призначили 15 млн грн і що він не отримав ці кошти за життя.

Проблема лише одна: на той момент рішення про призначення допомоги вже півтора місяця як було скасоване.

13 листопада 2024 року на підставі документів доньці видали свідоцтво про право на спадщину. До спадщини включили ті самі 15 млн грн.

Потім державний орган повідомив, що довідка була помилковою.

За матеріалами суду, провели службове розслідування, а працівника, який підготував документ із неперевіреною інформацією, у травні 2025 року притягнули до дисциплінарної відповідальності.

Тепер подивімося на це очима родини.

Держава каже: вам призначено 15 мільйонів.

Потім: ні, рішення скасовано.

Потім інший державний документ знову підтверджує, що 15 мільйонів призначено.

Нотаріус оформлює спадщину.

Після цього з’ясовується: документ неправильний, спадкового права на ці гроші немає.

З юридичного погляду кожен наступний крок можна пояснити.

З погляду звичайної людини це виглядає як система, в якій офіційний папір ще не означає, що держава завтра не видасть інший папір із протилежним результатом.

І тут потрібно чесно сказати: Верховний Суд не придумав цю проблему.

Суд застосував чинне право.

Позиція Верховного Суду така: є персональне право людини вимагати призначення допомоги, а є вже сформоване майнове право на конкретні гроші.

Це різні речі.

Якщо допомога була призначена, нарахована або присуджена судовим рішенням, яке набрало законної сили ще за життя людини, але гроші вона не встигла отримати, таке майнове право може перейти після смерті.

Якщо ж людина лише подала заяву, але померла до призначення, право на саме призначення припиняється разом із нею.

Юридичний аргумент у цього підходу є.

Допомога за загиблого військовослужбовця — не банківський вклад.

Закон спеціально визначає коло тих, хто має право на неї.

Якщо без обмежень дозволити передавати персональне право на призначення виплати через звичайне спадкування, гроші можуть опинитися у спадкоємця, якому закон самостійного права на цю допомогу не надавав.

Це сильний контраргумент.

Але є й інший бік.

Людина може зробити все правильно.

Подати заяву.

Надати документи.

Чекати.

А потім юридична доля величезної суми залежить від одного факту: встигла держава ухвалити рішення до її смерті чи ні.

Офіційний сайт Міноборони показує, що процедура проходить кілька рівнів: районний територіальний центр комплектування приймає документи, обласний ТЦК їх перевіряє, далі їх опрацьовують структури Міноборони та Генерального штабу і лише потім передають на Комісію.

Для окремих етапів установлені строки. Наприклад, районний ТЦК має передати повний комплект документів далі не пізніше семи робочих днів. Після рішення є ще строки для повідомлення та виплати. Але сам заявник не контролює рух документів усередині всієї цієї системи.

І ось тут з’являється головна деталь цієї історії.

Законодавці вже знають про проблему.

28 липня 2025 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №13549.

Назва в нього майже дослівно описує нашу ситуацію: встановлення права спадкування одноразової грошової допомоги для членів сім’ї загиблого військовослужбовця.

Мінветеранів цей законопроєкт підтримало.

У своїх офіційних пропозиціях Міністерство пояснило його суть: якщо член сім’ї загиблого реалізував право на призначення та отримання допомоги, але помер, не отримавши виплату, його частка могла б переходити у спадщину.

Тобто проблема, яку сьогодні можна назвати «редакційним перебільшенням» або «емоційною критикою», насправді вже лежить на столі самої держави як предмет законодавчого врегулювання.

Міноборони також підтримало проєкт, але із зауваженнями.

І ось тут дуже важлива деталь.

Міністерство запропонувало зробити норму вужчою: включати до спадщини допомогу, яка вже була призначена людині, але не була виплачена через її смерть.

Тобто Міноборони пропонує зберегти ключову межу — «спочатку призначення, потім спадщина».

Якщо саме така редакція зрештою стане законом, виникає логічне питання: чи вирішить вона ситуацію, подібну до цієї справи?

Адже тут головна проблема саме в тому, що батько подав заяву, але помер до формального призначення.

Це вже наш редакційний висновок із запропонованого Міноборони формулювання, а не встановлений юридичний факт. Остаточний ефект залежатиме від тексту закону, якщо його взагалі ухвалять.

Комітет Верховної Ради з питань прав людини у листопаді 2025 року запропонував головному Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки рекомендувати парламенту прийняти законопроєкт №13549 за основу.

10 лютого 2026 року проєкт включили до порядку денного парламентської сесії.

Але станом на 7 вересня 2026 року на офіційній картці Верховної Ради його статус залишається: «Опрацьовується в комітеті».

Тобто сказати, що держава взагалі нічого не робить, було б неправдою.

Законопроєкт є.

Мінветеранів його підтримало.

Міноборони дало свої пропозиції.

Парламентський комітет проблему побачив.

Проєкт навіть потрапив до порядку денного.

Але закон досі не ухвалений.

І поки політики обговорюють, якою саме має бути майбутня норма, суди змушені застосовувати ту, що існує зараз.

У результаті правило для родини звучить майже цинічно просто.

Подати заяву недостатньо.

Навіть якщо людина мала право на допомогу.

Навіть якщо вона принесла документи.

Навіть якщо держава пізніше сама вирішила, що 15 млн грн їй належали.

Якщо юридично сформованого права на гроші не існувало за життя — спадкувати, за чинною судовою практикою, нічого.

Ось у цьому і полягає законодавча нелогічність, яку важко пояснити родині загиблого словами про «соціальні гарантії».

Людина свою частину процедури виконала.

А результат залежить від того, чи встигла свою частину виконати держава.