«Потвора у капелюсі»: як Філатов показав, що НАБУ — це не страшно

Коли мер міста-мільйонника може дозволити собі назвати детектива Національного антикорупційного бюро «потворою у капелюсі», варто запитати: а що, власне, йому за це буде?

Відповідь коротка — нічого суттєвого. НАБУ подало скаргу до НАЗК. Не до суду, не до поліції, не ініціювало перевірку на можливий тиск на слідчого. Скарга. До органу, який розглядає порушення етики. Якщо ви подумали, що це схоже на шкільну скаргу директору на хулігана, — ви майже вгадали.

Звісно, НАЗК може визнати дії мера порушенням. Може навіть виписати адмінпротокол. Але давайте чесно: чи зупинить це когось, хто вже звик до безкарності? Чи змінить це динаміку, коли чиновник відчуває, що може дозволити собі все, аж до публічного приниження людини, яка мала б його контролювати?

«Потвора у капелюсі» — це не просто випадкова лайка. Це новий стандарт комунікації з антикорупційними органами. Раніше їх ігнорували, саботували, затягували слідство. Тепер додався ще один інструмент — публічне приниження. І найстрашніше не те, що мер це сказав. А те, що він абсолютно впевнений: нічого не буде.

Згадайте, скільки разів НАБУ відкривало справи проти високопосадовців, а ті продовжували ходити на роботу, давати інтерв’ю, балотуватися. Скільки разів детективи Бюро ставали об’єктами тиску — через дзвінки, через медіа, через «правильні» суди. А тепер — ще й через публічні образи в стилі «а ти хто такий?».

І ось ключове питання: чи може антикорупційний орган ефективно працювати, якщо його співробітників можна безкарно називати «потворами»? Якщо єдиний механізм захисту — скарга до комісії з етики? Це не про Філатова особисто. Це про систему, яка дозволяє таке ставлення.

Мер Дніпра — не перший і не останній, хто демонструє зневагу до антикорупційних органів. Але він — ідеальний маркер того, наскільки низько впав авторитет НАБУ. Якщо раніше його боялися, то тепер — зневажають. А зневага — це гірше, ніж страх. Вона вбиває будь-яку реформу.

І ось вам проста перевірка. Уявіть, що мер назвав «потворою» суддю Верховного суду. Або голову СБУ. Або міністра оборони. Що б сталося? Правильно — негайна реакція, перевірки, вибачення, можливо навіть кримінал. Але детектив НАБУ — це, виявляється, можна.

Чому? Тому що за спиною детектива немає політичного ресурсу. Тому що НАБУ за роки свого існування так і не стало інституцією, яку поважають, — його терплять, поки він зручний, і зневажають, коли він стає незручним.

Скандал активно обговорюють останній тиждень — «Главком», Zaxid.net, політичні Telegram-канали. Але обговорення швидко згасне. І мер продовжить працювати. А детектив — ходити на роботу, знаючи, що його можуть публічно принизити, і ніхто за це не відповість.

Це не про образу. Це про сигнал. Сигнал для всіх інших чиновників: антикорупційні органи можна ображати публічно, і нічого не буде. Максимум — скарга до НАЗК. А скарга до НАЗК — це не покарання. Це просто папірець.

І поки так триватиме, жодна антикорупційна реформа не має шансу. Бо реформа — це коли той, хто порушує закон, боїться. А не коли той, хто має його контролювати, стає об’єктом знущань.

«Потвора у капелюсі» — тепер це офіційний статус НАБУ в очах української влади. І це, мабуть, найточніший діагноз, який собі можна уявити.