Північний потік-2.0: Трамп і Путін ділять газ, а Україна — зайва

Уявіть собі картину. Ви щодня чуєте сирени, ховаєте близьких, втрачаєте людей. А десь у затишних кабінетах люди в дорогих костюмах вирішують, як поділити російський газ, який донедавна називали «кров’ю агресора». І головне — вони вже майже домовилися.

За даними Reuters, які 8–9 жовтня облетіли стрічки, команди Дональда Трампа і Володимира Путіна ведуть переговори про відновлення «Північних потоків». Не просто про ремонт — про залучення американського капіталу. Тобто те, що ми звикли називати «посиленням санкцій», на практиці перетворюється на «залучення американських інвесторів у російський газ». Браво, дипломатія.

І ось тут головний сюрприз. Сьогодні, 9 жовтня, українська делегація летить до США. З чим? З черговою мирною ініціативою? З проханням про зброю? А може, з наївною вірою, що хтось на Заході справді думає про українські інтереси? Поки вони в літаку, у Вашингтоні вже рахують прибуток від труби.

Давайте чесно. «Мирний план» — це гарна вивіска. Але коли за нею стоїть газовий контракт, усе стає на свої місця. Путін отримує гроші, Трамп — політичну перемогу («я зупинив війну і наповнив бюджет»), європейці — дешевий газ. А Україна? А Україна — перешкода. Бо поки ми тримаємося, ця труба не працює. І щоб вона запрацювала, треба або нас переконати, або нас прибрати.

Найсмішніше — і водночас найгіркіше — це те, як швидко забуваються гасла. Ще вчора «Північний потік» був символом російської агресії, інструментом енергетичного шантажу. Сьогодні — це об’єкт для інвестицій. І ніхто не питає, скільки українців загинуло, поки труба лежала на дні Балтики.

А тепер уявіть реакцію наших військових. Людей, які щодня ризикують життям, втрачають побратимів, дивляться в очі смерті. І дізнаються, що десь там, за океаном, їхню боротьбу сприймають як перешкоду для бізнесу. Це не просто зрада — це плювок в обличчя кожному, хто воює.

Звісно, офіційно ніхто нічого не підтвердить. Будуть заяви про «мирні ініціативи», про «пошук компромісу», про «дипломатичні зусилля». Але факт залишається фактом: переговори про газ ідуть, і України там немає. Ми — не учасники, ми — перешкода.

І ось головне запитання, яке має турбувати кожного: а що далі? Якщо ця угода відбудеться, що стане з Україною? Відповідь проста: нас просто викинуть з карти. Бо коли труба запрацює, потреба в українському транзиті зникне. А разом із нею — і потреба в незалежній Україні як такій.

Тому, коли наступного разу почуєте про «мирний план», згадайте цю історію. І запитайте себе: чи справді хтось хоче миру, чи просто хоче ділити газ?

Мир настав. Щоправда, не для України, а для газової труби.