Матері загиблої німецької медикині Савіти Ваґнер заборонили в'їзд в Україну на три роки. Чому — не пояснює ніхто
73-річну Урсулу Ваґнер, яка їхала на могилу доньки, розвернули на кордоні з Польщею за дорученням Державної міграційної служби. Причини немає в документі, її не знає ДПСУ, а ДМСУ мовчить.
У суботу, 14 листопада, 73-річна Урсула Ваґнер пройшла паспортний контроль на українському кордоні з Польщею — і опинилася по той бік. Жінка, яка їхала автобусом до Києва на могилу єдиної доньки, мусила забрати валізу з салону і в супроводі прикордонника повернутися до польського боку. Причина виявилася в документі, який їй вручили: трирічна заборона в'їзду в Україну, ухвалена «на підставі доручення Державної міграційної служби України». Самої причини в папері немає.

«Це було як удар в обличчя, ніби я вдруге втратила Савіту, якщо я вже навіть не можу відвідати її могилу, — сказала Урсула Ваґнер. — Я можу це пояснити лише як помилку в системі, адже мені не змогли назвати причину». За її словами, прикордонники поводилися дружньо: вони виконували рішення, змісту якого не бачили.
Доручення без пояснення
Державна прикордонна служба в офіційному коментарі пояснила механізм так: рішення про заборону в'їзду з різних причин можуть ухвалювати кілька уповноважених державних органів, а до ДПСУ воно надходить «у вигляді доручення для виконання на кордоні під час заходів прикордонного контролю». Далі — ключова фраза всієї історії: «Обставини прийняття рішення, через що іноземцю забороняється в'їзд в Україну, прикордонному відомству не повідомляються».

Тобто на кордоні стоїть відомство, яке зобов'язане не пустити людину, але не має ні повноважень, ні інформації перевірити, чи обґрунтоване це рішення. Державна міграційна служба, чиє доручення стало підставою заборони, станом на вечір 16 листопада не оприлюднила жодного пояснення підстав. Між цими двома мовчаннями і опинилася 73-річна жінка з валізою.
Урсула Ваґнер раніше неодноразово перетинала український кордон і проблем не мала. Цього разу вона їхала не як туристка: у Києві на Алеї Слави Лук'янівського цвинтаря похована її донька Савіта Ваґнер, німецька бойова медикиня, яка загинула наприкінці січня 2024 року від мінометного обстрілу, рятуючи поранених побратимів на Луганщині. Рішення поховати її в Україні родина ухвалила свідомо. «Ми вирішили, що буде правильним залишити її поруч із побратимами, — пояснювала Урсула Ваґнер після похорону. — Раз на рік ми приїжджатимемо до Києва відвідати її». Окрім могили, у планах була зустріч зі студентами Львівського національного університету імені Івана Франка: презентація фронтового щоденника Савіти, який навесні вийшов друком в Україні та Німеччині і став бестселером у Німеччині.

Шість євро як імовірна підстава
Єдина версія причини, яка прозвучала публічно, прикра і не підтверджена документом. У неофіційних поясненнях, пов'язаних із прикордонним відомством, серед частих підстав заборони в'їзду в Україну фігурує несплачений штраф за порушення правил дорожнього руху. Урсула Ваґнер розповіла, що під час одного з попередніх візитів поліція зупинила її за перевищення швидкості; сплатити штраф «близько шести євро» на місці не вдалося, бо в патрульних не працював платіжний термінал, а постанову з банківськими реквізитами вона згодом загубила. Чи саме це стало підставою трирічної заборони, невідомо: «Це було б справжнім знущанням. Я їду за дві тисячі кілометрів, а мене відправляють назад через декілька євро».
Якщо ця версія хоч частково відповідає дійсності, вона описує систему, яка не спромоглася ні стягнути борг у кілька євро, ні повідомити людині про цей борг за роки її наступних поїздок, але спромоглася закрити для неї кордон на три роки. І навіть ця версія лишається припущенням: офіційного пояснення немає, а в документі про відмову причини не вказані.

Система, яка не відповідає нікому
Заборона в'їзду — законний інструмент, і держава має право закривати кордон для тих, хто порушує її правила. Проблема цієї історії не в самому інструменті, а в його виконанні: рішення, яке позбавляє людину права в'їзду на три роки, проходить шлях, на якому ніхто не зобов'язаний пояснювати його ні виконавцю на кордоні, ні самій людині до моменту, коли вона вже стоїть з валізою. Для родичів загиблих іноземних добровольців — людей, яких Україна сама запрошувала і нагороджувала посмертно, як Савіту Ваґнер орденом «За мужність», — ця історія означає, що зустріч із державною машиною може статися лише на кордоні, коли квитки вже куплені, а могила чекає за кількасот кілометрів.
Савіта Ваґнер приїхала в Україну на початку повномасштабного вторгнення волонтеркою, пішла в військо, воювала піхотинкою, а згодом бойовою медикинею у підрозділі «Карпатська Січ». Її матір тепер не може виконати обіцянку, дану на похороні: приїжджати до Києва раз на рік. Наступна запланована можливість — не раніше, ніж закінчиться трирічна заборона, якщо її не скасують раніше.

Питання, на які має відповісти Державна міграційна служба, підпорядковане їй міністерство та уряд, прості й незручні: за якими критеріями іноземця вносять до списку заборонених, хто перевіряє ці дані перед ухваленням рішення, як людина може дізнатися про заборону до поїздки і як її оскаржити. Поки відповіді немає, трирічна заборона для матері загиблої медикині виглядає не безпековим рішенням, а збоєм, який ніхто не бере на себе сміливість визнати і виправити.
Першоджерела
Документи та повідомлення, на яких ґрунтується матеріал.

