Витік 15 млн файлів Deutsche Bank: пов'язана з Дерипаскою мережа на €1,7 млрд і звіти без імені олігарха

Понад 15 мільйонів внутрішніх файлів Deutsche Bank показують: банк роками звітував регуляторам про підозрілі операції мережі, пов'язаної з Дерипаскою, не називаючи його імені, а рахунки Мельниченка лише «технічно блокував». Черга пояснень — за європейськими санкційними регуляторами.

17 листопада 2026 року консорціум із понад 230 журналістів 56 видань оприлюднив перші результати розслідування Inside Deutsche Bank — аналізу витоку понад 15 мільйонів внутрішніх документів німецького банку. Для України, яка захищається від російського вторгнення, у цих файлах є пряма відповідь на питання, чому санкції проти кремлівських олігархів так часто працюють лише на папері: банк, який за чверть століття сплатив мільярди євро штрафів за маніпуляції, шахрайство та провали в протидії відмиванню, роками повідомляв регуляторам про підозрілі операції, не називаючи імен людей, які за ними стояли.

Ілюстрація: дві темні висотні вежі, на фасадах яких світло вікон утворює силует людського профілю; навколо летять птахи, темне небо.
© Follow the Money (ілюстрація до розслідування Inside Deutsche Bank)
Відкрити зображення у повному розмірі

Витік охоплює понад дев'ять мільйонів електронних листів, оцінки ризиків, протоколи засідань ради директорів і матеріали внутрішніх розслідувань фінансових злочинів. Двоє інформаторів, чиї імена не розголошують, передали масив журналістам Джозі Джозефу та Хадіджі Шаріф; за словами їхнього адвоката, документи також передані Міністерству юстиції США, мережі боротьби з фінансовими злочинами FinCEN і британському казначейству. Deutsche Bank автентичність документів не заперечив, назвавши більшість описаних подій «багаторічною давниною».

Мережа на €1,7 млрд — і жодного імені

Внутрішнє розслідування банку, відоме як Project Wingman, зафіксувало: у 2017–2020 роках через системи Deutsche Bank пройшло понад 1,7 мільярда євро через щонайменше 15 фіктивних компаній. Входом до мережі був угорський банк MKB, який у внутрішніх звітах описували як установу, «фактично контрольовану угорським урядом». Банк виявив майже дюжину потенційних випадків обходу санкцій і повідомив про них владі США в межах зобов'язань перед Мін'юстом. Але жоден зі звітів про підозрілу активність не містив імені Олега Дерипаски: в офіційних реєстрах цих компаній його не було, зате журналісти простежили транзакції до його дружини, бізнес-партнерів і номінальних власників — від гонконгської Dempshire до Yingli, Versala та Sanderlyn. 18 листопада консорціум опублікував детальний звіт саме про цю мережу.

Архівне фото штаб-квартири Deutsche Bank у Франкфурті-на-Майні (6 липня 2003 року): дві темні скляні вежі з білим квадратним логотипом на одній із них, вид з повітря; навколо низька забудова та зелень.
© Raimond Spekking / Wikimedia Commons
Відкрити зображення у повному розмірі

Формально банк діяв правильно: виявив, повідомив, відзвітував. Фактично гроші, пов'язані з підсанкційним олігархом, продовжували рухатися європейською фінансовою системою. Прокуратура Франкфурта, яка на початку 2020 року відкрила провадження про відмивання коштів у цій мережі, згодом закрила його після того, як угорські колеги відмовилися визнати справу своєю юрисдикцією.

«Технічне блокування» замість заморозки

Історія з Андрієм Мельниченком показує механізм ще відвертіше. За день до того, як ЄС ухвалив санкції проти олігарха, частини його вугільної імперії перейшли до дружини; внутрішній співробітник банку попереджав, що це «може розглядатися як обхід санкцій». Європейські рахунки банк не заморозив, посилаючись на «правові невизначеності», а «технічно заблокував» — різниця, яка дозволяла Мельниченку й надалі тримати мільйони в банку. Невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії нідерландська податкова розвідка FIOD відкрила власне розслідування щодо Deutsche Bank; пізніше була й спроба допомогти олігарху вивести готівку через сінгапурське відділення. Речник Мельниченка наполягає, що передачі компаній не було: олігарх лише вийшов із числа бенефіціарів трасту, а дружина посіла це місце автоматично за умовами трастової угоди.

Нічний знімок: дві підсвічені висотні вежі з синім логотипом на вершині однієї з них; унизу світлові смуги від руху транспорту.
© tagesschau.de (фото зі статті про витік документів)
Відкрити зображення у повному розмірі

Ширша картина російського портфеля: за внутрішнім документом 2020 року, 17 зі 160 російських клієнтів банку фігурували у «кремлівському списку» Мінфіну США, і на них припадало 47% доходів банку з Росії. Після анексії Криму банк переводив заможних російських клієнтів у Швейцарію та Люксембург — юрисдикції з жорсткою банківською таємницею, яка обмежує передачу даних навіть за санкційними запитами. У 2021 році правління одностайно схвалило «обережне розширення» російського бізнесу, а в грудні відкрило новий офіс у Москві. Найбільшим і найприбутковішим російським клієнтом був «Газпром» — у середньому понад 10 мільйонів євро на рік протягом попереднього десятиліття.

Штрафи, обшуки і «зовсім інший банк»

Внутрішнє листування керівництва малює банк, який знав про власні проблеми раніше за регуляторів. У 2019 році операційний директор описував операції як «absolute cluster fuck», що фактично працюють «поза законом і порядком»; новий голова підрозділу протидії фінансовим злочинам, як повідомлялося, назвав внутрішній контроль «a shambles». Нинішній голова правління Крістіан Зевінг ще 2017 року скаржився, що правила «знай свого клієнта» «душать наші доходи». Банк категорично відкинув те, що назвав «неправдивими інсинуаціями» про «нібито ставлення» Зевінга до контролю: там наполягають, що він завжди вимагав серйозно ставитися до контролю й управління ризиками та визначати ними межі того, що бізнес може собі дозволити.

Ціна такого ставлення вимірюється не лише репутацією: з 2000 року офіси Deutsche Bank щонайменше 43 рази обшукували, а штрафи й мирові угоди за маніпуляції, шахрайство та провали в протидії відмиванню учасники розслідування оцінюють по-різному — від 18 до понад 20 мільярдів євро за чверть століття. Ще один епізод відомий лише з матеріалів самого розслідування: на початку 2026 року слідчі приходили з обшуком у франкфуртську штаб-квартиру в провадженні про операції, які пов'язують із підсанкційним Романом Абрамовичем, і перевіряли, чи своєчасно банк повідомляв про підозрілу активність. Окремо, у липні 2026-го, прокуратура Дюссельдорфа проводила обшук у справі про податкові схеми Cum-Cum дочірньої Postbank — його банк підтвердив офіційно.

Архівне фото: чоловік у темному костюмі, блакитній сорочці та синій краватці сидить у білому кріслі зі смартфоном у руках; позаду панель із написами російською та англійською про «імунну систему світової економіки».
© AntonPopper777 / Wikimedia Commons
Відкрити зображення у повному розмірі

Ринок відреагував миттєво: 17 листопада акції падали внутрішньоденно на 6,2%, до 30,88 євро, — найбільше денне падіння з квітня 2025 року. Сам Зевінг, відповідаючи на викриття, заявив, що сьогодні «природно запитуєш себе, чи можна було зробити щось інакше», і додав: «заднім числом завжди можна сказати, що в якийсь момент варто було розставити пріоритети інакше». «Я не бездоганний», — визнав голова правління, водночас наполягаючи, що курс банку «завжди був правильним і лишається таким». Звинувачення в тому, що він особисто нехтував управлінням ризиками, Зевінг відкинув: за його словами, у суперечці про перевірки клієнтів він лише питав, чи потрібна роздрібному клієнтові та сама громіздка процедура, що й корпорації з 300 дочірніми компаніями, — «це не означає, що я хотів відсунути ризики вбік».

Свої контраргументи він звів до цифр: сім мільярдів євро вкладено в комплаєнс і протидію відмиванню, а штат цих підрозділів зріс на 40% — до трьох тисяч людей. Істотних фінансових наслідків від витоку банк, за його власною оцінкою, не очікує, а перед клієнтами, чиї матеріали опинилися в масиві, вибачився: Зевінг каже, що вів із ними особисті розмови, і стверджує, що номери рахунків, залишки та логіни не зачеплені, тож доступу до чужих грошей публікація не відкриває. Витік освіжив і епізоди, не пов'язані з Росією: підозрілі операції на суму близько 600 мільйонів доларів навколо Джеффрі Епштейна (інша оцінка всередині консорціуму — 582 мільйони) і помилкове надсилання податкового документа Дональда Трампа бухгалтеру іншого клієнта у 2017 році, про яке банк не повідомив Білий дім.

Архівне фото: чоловік зі світлим волоссям у круглих окулярах, темному піджаку та білій сорочці говорить у мікрофон із рожевим логотипом; на тлі зелень і будівля.
© Mozamaniac / Wikimedia Commons
Відкрити зображення у повному розмірі

Санкції, які послаблюють після викриттів

У цьому контексті вересневе рішення Ради ЄС виглядає дзеркальним відображенням банківської логіки «формально виконано». 22 вересня ЄС виключив Алішера Усманова та Михайла Фрідмана із санкційного списку — за ініціативи Франції та Люксембургу, — натомість продовживши обмеження проти приблизно 2,6 тисячі інших осіб і компаній на три роки. Київ назвав це неприйнятним сигналом Москві; міністр закордонних справ Андрій Сибіга оголосив, що Україна готує національні санкції проти понад 20 російських олігархів і щодо самих Усманова та Фрідмана. Британія, Канада, Японія та Австралія підтвердили, що зі своїх списків цих олігархів не зніматимуть.

Витік Deutsche Bank не доводить, що кожен платіж у пов'язаній із Дерипаскою мережі був злочином, і не замінює судового рішення щодо банку. Він показує інше: система, у якій банк може роками звітувати про «підозрілу активність», не називаючи підсанкційних імен, а уряди ЄС — торгувати виключеннями зі списків, залишає гроші війни в обігу. Визнання голови банку, що пріоритети можна було розставити інакше, не дає відповіді на головне питання файлів — чому імена, які знали внутрішні слідчі, так і не дійшли до регуляторів. Наступний крок тепер за ними: матеріали витоку вже лежать у Мін'юсті США та FinCEN, німецькі прокурори перевіряють своєчасність повідомлень банку, а консорціум анонсував нові публікації. Для України це аргумент не чекати європейського консенсусу: національні санкційні списки та вимога до партнерів розривати не «технічно заблоковані», а реальні зв'язки олігархів із фінансовою системою.

Перевірка фактів

Першоджерела

Документи та повідомлення, на яких ґрунтується матеріал.