Авторський матеріал

«Ліміт на пільги»: як перевізники навчилися не бачити ветеранів

У Дніпрі ветерана з інвалідністю не пустили в автобус — «ліміт вичерпано». Салон був напівпорожній. Це не хамство водія, а нова норма: бізнес вважає пільги збитками, суспільство втомилося від ветеранів, а держава мовчить. Колонка «Медіа Вісник» — про те, як «ліміт на вдячність» став реальністю.

19660807 14 Інтер'єр вагона швидкісного транспорту CTS1 / 4
Відкрити зображення у повному розмірі
19660807 14 Інтер'єр вагона швидкісного транспорту CTS© davidwilson1949 · flickr

Четвертого жовтня у Дніпрі сталася річ, яка в ідеальному світі викликала б не обурення в соцмережах, а негайну реакцію міської влади, перевірку перевізника і, можливо, кримінальне провадження за порушення прав людини.

Але живемо ми не в ідеальному світі.

Ветерана з інвалідністю, який має законне право на безкоштовний проїзд, не пустили в автобус. Чому? Бо «ліміт вичерпано». Два пільговики — і годі. Третій — уже зайвий. Салон, за свідченнями очевидців, був напівпорожній. Тобто проблема не в місцях. Проблема в принципі.

І ось тут починається головне.

Це не хамство окремого касира. Хамство — це коли людина погано вихована. А тут — система. Перевізник свідомо встановлює штучне обмеження на пільговиків. Чому? Тому що пільги — це гроші, які держава має компенсувати перевізнику. Але держава, як завжди, компенсує неохоче, невчасно і не в повному обсязі. І бізнес вирішує проблему просто: не возити тих, хто не платить.

Логіка залізна. І цинічна до кісток.

Два місця для героїв. Один — для учасника бойових дій, другий — для людини з інвалідністю внаслідок війни. А якщо їх троє? Ну, вибачте, панове ветерани, сьогодні ліміт вичерпано. Приходьте завтра. Або йдіть пішки — ви ж звикли ходити, коли служили.

Це звучить як чорний гумор. Але це реальність.

І найстрашніше — це не поодинокий випадок. Це тренд. Суспільство втомилося від ветеранів. Спершу була ейфорія: «Ви наші герої!», «Слава!», «Дякуємо!». Потім — звикання. А тепер — роздратування. Вони вимагають пільг, вони хочуть уваги, вони нагадують нам про війну, яку ми хочемо забути. Вони незручні.

Бізнес відчуває цей настрій краще за будь-які соціологи. І діє відповідно.

Перевізник не боїться скандалу. Він знає: максимум — пост у Facebook, обурення в групах ветеранів, і через три дні всі забудуть. Держава не втрутиться. Міська рада не перевірить. Поліція не приїде. Бо ветерани — це не виборці, які голосують грошима. Ветерани — це ті, хто голосує ногами, але їм же не дають сісти в автобус.

І ось тут виникає головне питання: а де, власне, держава?

Закон про статус ветеранів гарантує пільги. Але хто контролює їх дотримання? Хто штрафує перевізників за відмову? Хто змушує компенсувати проїзд вчасно? Ніхто. Держава встановила норму, поставила галочку «зроблено» і пішла далі. А далі — до наступного законопроекту про скорочення пільг, бо «бюджет не витримує».

Зручно, правда? Скоротити пільги простіше, ніж змусити бізнес їх поважати.

Ми звикли обурюватися, коли ветерана штовхають у черзі. Але ми не помічаємо, як система штовхає його щодня — в автобусі, в лікарні, в черзі до чиновника. І цей «ліміт на вдячність» — лише верхівка айсберга.

Два місця для героїв. А де третє? А четверте? А місце в суспільстві, яке вони захищали?

Схоже, що на це місце вже є черга. І вона не з ветеранів.

LEAD (скорочений для анонсу): У Дніпрі ветерана з інвалідністю не пустили в автобус — «ліміт вичерпано». Салон був напівпорожній. Це не хамство водія, а нова норма: бізнес вважає пільги збитками, суспільство втомилося від ветеранів, а держава мовчить. Колонка «Медіа Вісник» — про те, як «ліміт на вдячність» став реальністю.

Ліміт на пільги: як у Дніпрі перевізники навчилися не бачити ветеранів | Медіа Вісник