Вибори-2026: влада боїться урн більше, ніж ворога

Жовтень 2026-го. Календар показує четвертий рік повномасштабної війни, а Конституція — що вибори мали б відбутися ще минулої весни. Але в нас воєнний стан, тому — тиша. Не та, що на фронті, а та, що в інформаційному полі: жодного офіційного слова про політичне майбутнє країни.

Натомість — чутки. Хтось скаже, що в Офісі президента вже складають списки «друзів» і «ворогів». Хтось — що рейтинги засекречені навіть для внутрішнього користування, бо «не час». Іронія в тому, що «не час» для виборів, але час — для мільярдних бюджетів, мобілізаційних кампаній і призначень без жодного публічного обговорення.

Вибори — це розкіш, а не право. Саме так звучить неофіційне кредо нинішньої влади. Мовляв, поки йде війна, демократія може почекати. Але ось що цікаво: якщо вибори — це розкіш, то чому влада навіть не намагається створити умови для того, щоб ця «розкіш» стала можливою? Немає публічного плану післявоєнного переходу, немає законопроєктів про тимчасове голосування для військових, немає навіть дискусії про електронне волевиявлення. Є тільки тиша.

І тут виникає парадокс, який неможливо не помітити. Влада постійно каже: «Ми воюємо за демократичні цінності». Але коли справа доходить до базового демократичного інструменту — виборів, — чуємо: «Не час, небезпечно, ворог скористається». Виходить, що демократія — це добре, але тільки як гасло, а не як практика.

Порівняйте готовність влади до виборів із готовністю до мобілізації. У першому випадку — нуль. У другому — мільярди гривень, сотні тисяч людей, адміністративний тиск. Виникає логічне запитання: чому мобілізація можлива в умовах війни, а вибори — ні? Хіба військові, які стоять на передовій, не заслуговують на право голосу? Хіба люди в прифронтових містах — не громадяни?

Звісно, є аргументи: безпека, неможливість провести голосування на окупованих територіях, ризик втручання Росії. Вони звучать переконливо — на перший погляд. Але якщо копнути глибше, стає зрозуміло: ці аргументи зручні для влади саме тому, що дозволяють уникнути головного — політичної конкуренції.

Бо рейтинги — це державна таємниця. Особливо ті, що показують падіння довіри до чинного президента. Особливо ті, що свідчать про зростання запиту на нові обличчя. І ось тут починається найцікавіше: влада не просто уникає виборів — вона уникає навіть розмови про них. Бо будь-яка розмова — це визнання того, що політичне життя існує, що є альтернативи, що люди мають право обирати.

Замість цього — інформаційна стерилізація. Жодних дебатів, жодних публічних обговорень майбутнього. Тільки «ми єдині», «не час для політиканства», «ворог чекає, поки ми посваримось». Але хто сказав, що вибори — це сварка? Хто сказав, що конкуренція — це слабкість? У цивілізованих країнах вибори під час війни — не аномалія, а виклик, який приймають. У нас — привід для відтермінування.

І ось ми в жовтні 2026-го. Фронт стоїть, економіка дихає на спиртовому апараті, а політична система застигла в анабіозі. Влада не боїться Путіна — вона звикла до нього як до фактора, яким можна маніпулювати. Вона боїться урн. Бо урна — це непередбачуваність. Це ризик втратити крісло. Це необхідність звітувати перед людьми, які втомилися, збідніли, втратили близьких.

Тому відповідь на питання «кого бояться більше?» очевидна. Влада боїться власного народу. Бо народ може сказати: «Дякуємо, але давайте спробуємо інших». А цього допустити не можна.

Чи будуть вибори в 2026-му? Формально — ні, якщо воєнний стан продовжать. Але суспільство вже починає ставити незручні запитання. І це добре. Бо навіть якщо виборів не буде, сам факт дискусії — уже перемога. Перемога здорового глузду над страхом. Перемога права над «розкішшю».

А поки що — спостерігаємо. І фіксуємо: жовтень 2026-го — місяць, коли влада вкотре обрала тишу замість відповіді.