Спочатку зброя, тепер рахунок: Трамп хоче, щоб Європа оплатила минулу допомогу Україні

3 вересня Дональд Трамп написав, що адміністрація Джо Байдена передала Україні та НАТО «сотні мільярдів доларів» безкоштовно і що Європа могла б за це заплатити. Тепер, за словами Трампа, Вашингтон збирається вимагати ці гроші, хоча й із запізненням.

Звучить як рахунок.

Але поки що це рахунок без суми, без адресата і без юридичного механізму стягнення.

Трамп не пояснив, які саме європейські держави повинні платити, скільки саме вони винні США і на якій правовій підставі Вашингтон може заднім числом перетворити власні бюджетні витрати на європейський борг.

Європейська комісія 4 вересня повідомила, що формального повідомлення від США про таку вимогу вона не отримувала. Тобто на цей момент ми маємо політичну заяву президента США, а не виставлений Європі рахунок.

І це важлива різниця.

Але ще важливіше інше: модель, про яку говорить Трамп, уже частково працює.

У липні 2025 року було запущено механізм PURL — Prioritised Ukraine Requirements List, тобто перелік пріоритетних потреб України. За цією схемою союзники та партнери оплачують американське озброєння, яке потім передається Україні.

За даними НАТО, до червня 2026 року через PURL уже було профінансовано понад 6 мільярдів доларів американської військової техніки та боєприпасів.

Схема проста.

Зброя — американська.

Гроші — переважно союзників.

Отримувач — Україна.

А воюють українці.

На саміті НАТО в Анкарі в липні 2026 року союзники зобов'язалися надати Україні 70 мільярдів євро військової техніки, допомоги та навчання протягом 2026 року і заявили про намір зберегти щонайменше такий самий рівень у 2027 році. В офіційній декларації прямо сказано: європейські союзники та Канада тепер фінансують переважну частину допомоги Україні у сфері безпеки.

Тобто слова Трампа не виникли в порожнечі.

Фінансовий центр ваги вже переміщується через Атлантику — зі США до Європи.

Європейський Союз повідомляє, що разом із державами-членами мобілізував для України допомогу на 220,2 мільярда євро. У цю суму входить не лише зброя: там є бюджетна, економічна й гуманітарна допомога, підтримка українських біженців і доходи від заморожених російських активів. Військова складова становить десятки мільярдів євро.

Тому популярна фраза «за все заплатить європейський платник податків» потребує уточнення.

Так, значна частина витрат лягає на бюджети ЄС і європейських держав.

Але не всі ці гроші просто вилучаються з податків і безповоротно передаються Києву.

Наприклад, нова програма на 90 мільярдів євро для України на 2026–2027 роки фінансується через запозичення ЄС на фінансових ринках і гарантується бюджетом Євросоюзу. Передбачається, що сам кредит буде погашений за рахунок майбутніх російських репарацій. Водночас фінансові ризики та витрати на обслуговування такого боргу все одно пов'язані з бюджетом ЄС.

Отже, європейський платник податків справді опиняється всередині цієї фінансової конструкції. Але говорити, що всі 90 мільярдів просто сьогодні взяли з кишень громадян ЄС, було б неправильно.

Тепер про США.

Трамп говорить так, ніби Америка лише втрачала гроші.

Це теж неповна картина.

Американське Міністерство оборони ще у 2023 році прямо писало, що допомога Україні різко збільшила завантаження оборонної промисловості США. На той момент Пентагон уже спрямував мільярди доларів на поповнення американських запасів і виробництво нового озброєння.

Того ж року тодішній держсекретар Ентоні Блінкен заявляв, що приблизно 90% американської допомоги Україні у сфері безпеки витрачалося всередині США — на американські підприємства, робочі місця та оборонну промисловість. Це була оцінка адміністрації Байдена на той момент, а не універсальна цифра для всіх видів допомоги.

Іншими словами, гроші не просто сідали в літак разом із ракетами та відлітали до Києва.

Значна їх частина залишалася в американській економіці.

Є й стратегічний інтерес.

Після поїздки до Києва у квітні 2022 року тодішній глава Пентагону Ллойд Остін прямо назвав однією з цілей США бажання бачити Росію ослабленою настільки, щоб вона не могла повторити подібне вторгнення.

Тобто теза про те, що Вашингтон у цій війні переслідував не лише гуманітарні цілі, — не конспірологія.

В американської держави були й залишаються власні безпекові, військові, економічні та геополітичні інтереси.

Але тут важливо не перестрибнути через факти.

Чи означає це, що США «розпалили війну в Україні у 2014 році»?

Такого висновку наявні документи не доводять.

Вашингтон справді дуже активно працював з Україною ще до Майдану. Вікторія Нуланд у грудні 2013 року говорила, що США з моменту незалежності України інвестували понад 5 мільярдів доларів у програми, пов'язані з демократією, економікою та інституціями. Ця цифра стосувалася більш ніж двох десятиліть і не означала, що США «витратили 5 мільярдів на Майдан».

У лютому 2014 року Нуланд також відкрито зустрічалася і з українською владою, і з представниками опозиції. Тобто американське політичне втручання у сенсі активного впливу на процеси було значним і не приховувалося.

Після 2014 року США системно нарощували військову співпрацю з Україною, навчання, постачання обладнання та приведення української армії до стандартів НАТО.

Це важлива частина історії.

Але є й інша частина, яку не можна просто викреслити: у березні 2014 року Генеральна асамблея ООН підтвердила територіальну цілісність України та закликала не визнавати зміну статусу Криму після референдуму, проведеного під російським контролем. Пізніше війна розгорнулася на Донбасі, а 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення.

Тому чесна формула складніша за два пропагандистські гасла.

США не були стороннім спостерігачем. Вашингтон роками впливав на українську політичну й безпекову орієнтацію, озброював і навчав українську армію та мав власні стратегічні цілі.

Але доказів, які дозволяли б подавати США як встановленого автора війни 2014 року, у перевірених нами джерелах немає.

Тепер про найбільш незручну частину.

Хто платить людьми?

Не Вашингтон.

Не Брюссель.

На фронті воює українська армія.

Reuters у травні 2026 року писав про гострий дефіцит піхоти, проблеми з мобілізацією і втому після років війни. За оцінками військових аналітиків, у силах оборони України служить понад мільйон людей, але саме комплектування фронтових підрозділів залишається серйозною проблемою.

Тому в цієї конструкції є дуже жорстка асиметрія.

США можуть змінити бюджет.

Європа може випустити боргові папери.

Оборонні концерни можуть збільшити виробництво.

А в України ресурс, який не можна надрукувати на заводі, — люди.

Саме тому питання про тривалість війни набагато важливіше за суперечку Трампа з Європою про гроші.

І відповідь тут неприємна: чесної дати завершення війни сьогодні немає.

6 вересня американські переговорники Стів Віткофф і Джаред Кушнер прибули до Києва після більш ніж тригодинних переговорів із Володимиром Путіним у Москві. Публічного прориву після московської зустрічі не було. Бойові дії на фронті продовжуються.

Головне протиріччя нікуди не зникло.

Москва вимагає територіальних і політичних поступок.

Київ відмовляється погоджуватися на умови, які вважає капітуляцією, і вимагає гарантій безпеки.

Поки ці позиції не зблизилися, красиві слова про «мирний план» самі по собі війну не завершать.

Можливі три базові сценарії.

Перший — домовленість про припинення вогню або фактичне замороження фронту. Це найшвидший шлях, але він вимагає компромісу щодо територій, гарантій безпеки та майбутнього України, якого поки не видно.

Другий — продовження війни на виснаження у 2027 році. І саме до такого ризику Захід уже фінансово готується: НАТО заклав щонайменше аналогічний рівень військової підтримки на 2027 рік, а кредит ЄС Україні розрахований на 2026–2027 роки. Це не доказ того, що хтось вирішив спеціально продовжувати війну. Це доказ того, що союзники не розраховують лише на швидкий мир.

Третій — різка зміна ситуації через військовий, економічний або політичний шок в одній зі сторін. Саме такі події часто завершують довгі війни, але передбачити їхню дату неможливо.

І тут заява Трампа стає набагато цікавішою за чергову сварку навколо грошей.

Америка не обов'язково «йде з України».

Вона змінює свою роль.

Вашингтон дедалі більше хоче бути тим, хто виробляє зброю, продає її союзникам, веде переговори і зберігає свободу маневру.

Європі пропонують дедалі більше платити.

А Україні — продовжувати тримати фронт, доки політики не домовляться про те, яким буде мир.

І саме остання частина цієї формули коштує найдорожче.