Гарячі лінії є. Кабінети є. А де людина? Чому родини полонених місяцями й роками чекають головної відповіді

За фотографіями на цих акціях — не просто прізвища.

Там є дуже прості питання.

Живий?

У полоні?

Де тримають?

Поранений?

Чи отримує медичну допомогу?

І коли людина місяцями не отримує відповіді, будь-яка розмова про «систему», «реєстр» і «міжвідомчу взаємодію» починає звучати для неї майже знущально.

Але тут важливо не підмінити емоцією факти.

6 вересня у Кременчуці знову відбулася щотижнева акція «Полон вбиває». Одна з учасниць розповіла «Кременчуцькій газеті», що її син зник 24 лютого 2025 року. За її словами, у березні 2026-го дитині на телефон надійшла інформація з чатів, що чоловіка начебто бачили в полоні. Офіційного підтвердження родина не має. Інший учасник розповів про відео, яке, на його думку, може свідчити про полон родича, але й це офіційно не підтверджено. Це свідчення самих родин, а не встановлені державними органами факти про долю конкретних військових.

У Черкасах того ж дня на акцію «Не мовчи — полон вбиває» вийшли близько 70 людей. До них приєдналася автоколона приблизно з десяти машин. Одна з учасниць розповіла Суспільному, що її брат зник півтора року тому на Курському напрямку і полон досі офіційно не підтверджений. Інша жінка чекає на чоловіка, який зник у травні 2025 року.

У Миколаєві 6 вересня зібралися близько 100 людей. Одна з жінок розповіла, що востаннє говорила з чоловіком у листопаді 2024 року, а згодом дізналася, що він зник безвісти на Курщині.

І тут виникає незручне, але необхідне питання: а що в цей час робить держава?

Відповідь «нічого» була б неправдою.

В Україні діє Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Працює Національне інформаційне бюро. Є поліція, Єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин, механізми ДНК-ідентифікації, запити до російської сторони та взаємодія з Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Окремо створений Особистий кабінет Координаційного штабу. За даними Міністерства оборони, там понад 200 полів, через які родина може передати дані для ідентифікації людини. У кабінеті можуть відображатися відомості про перебування в полоні, підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста, можливе місце тримання та інший статус. Якщо облікова категорія змінюється, родині мають надходити SMS та push-повідомлення в «Дії».

Національне інформаційне бюро має цілодобову гарячу лінію 1648. Координаційний штаб — окрему лінію 0 800 300 529. Тобто інфраструктура справді існує.

Більше того, буквально 3–4 вересня Коордштаб проводив окремі зустрічі з родинами, де обговорювали саме те, що болить найбільше: як перевіряються відомості про полон із неофіційних джерел, як враховуються свідчення звільнених, що робити, якщо Росія полон не підтверджує, як перевіряються можливі місця утримання і як сім’ї сповіщають про зміну статусу.

Отже, проблема не в тому, що держава взагалі не створила механізм.

Проблема в іншому: механізм не може надрукувати інформацію, якої в нього немає.

І ось тут починається найважливіша частина цієї історії.

Міжнародний комітет Червоного Хреста у серпні 2026 року докладно пояснив, як проходить офіційне підтвердження полону. Інформація про українського військовослужбовця спочатку має бути зафіксована російським Національним інформаційним бюро, потім передана через Центральне агентство з розшуку МКЧХ, після чого її отримує українське НІБ і повідомляє сім’ю. За даними МКЧХ, цей процес може в середньому тривати три-чотири місяці.

Але ще важливіша інша деталь.

МКЧХ прямо говорить: формально підтвердити статус військовополоненого може сторона, яка утримує цю людину. Для українців у російському полоні це означає критичну залежність від інформації, яку передає Росія.

І навіть Червоний Хрест не має повного доступу до всіх полонених.

Станом на квітень 2026 року МКЧХ повідомляв, що відвідав понад 8 900 військовополонених з обох сторін, переважно на території України. Але організація окремо наголошує: доступу до всіх полонених немає. За той самий період МКЧХ передав новини про близьких 17 тисячам сімей.

Це принципово важливо для чесної розмови.

Якщо українська держава не має перевірених даних, а МКЧХ не був допущений до конкретної людини, чиновник не може чесно сказати матері: «Ваш син здоровий і перебуває там-то».

Він просто цього не знає.

Але це ще не знімає відповідальності з держави за комунікацію.

Бо між «ми не знаємо» і повною тишею — величезна різниця.

Родина має право розуміти: коли востаннє перевіряли справу, які джерела вже опрацьовані, чи враховано відео, чи опитані звільнені військові, чи направлявся запит, чи змінився статус, чи є нові дані про можливе місце утримання.

Навіть відповідь «нової підтвердженої інформації немає» — це відповідь, якщо людина бачить, що її справа не лежить у шухляді.

І саме тут розповіді родин із Кременчука, Черкас і Миколаєва мають стати для державних структур не приводом образитися на критику, а індикатором якості власної роботи.

Одна річ — створити кабінет.

Інша — зробити так, щоб людина відчувала: з нею справді підтримують зв’язок.

Є й інша форма турботи, про яку варто говорити.

Координаційний штаб пропонує психологічну допомогу сім’ям — телефоном, очно, онлайн, у групах підтримки. На лінії 0 800 300 529 для психологічної допомоги потрібно обрати пункт 3; послуга працює у будні з 10:00 до 20:00.

Також існують фінансові механізми. На державному порталі МВС зазначено, що члени сімей військовослужбовців та поліцейських, які перебувають у полоні, за передбачених законом умов мають право на щорічну допомогу у 100 тисяч гривень за кожен рік полону. Законодавство також передбачає збереження грошового забезпечення військовослужбовців у полоні або зниклих безвісти з окремими правилами його виплати членам сім’ї.

Тобто державна турбота на папері — це не лише пошук.

Це інформація, гроші, юридичний супровід і психологічна підтримка.

Та остаточна оцінка системи робиться не за кількістю сайтів і гарячих ліній.

Її робить мати, яка щовечора відкриває телефон і чекає повідомлення.

Її робить дружина, яка не знає, чи живий чоловік.

Держава не може вигадати інформацію, якої немає. І не може сама зайти в російську колонію та перевірити стан конкретного полоненого.

Але вона може зробити інше: не залишати сім’ю сам на сам із цією невідомістю.

І, мабуть, саме це сьогодні головний критерій турботи.

Не обіцянка знати все.

А чесна, постійна і людська відповідь про те, що вже відомо, що робиться зараз і чому відповіді поки немає.