Капітуляція по-зеленськи: президент нарешті сказав правду — але не ту, яку ми чекали

О 3-й ночі 19 жовтня стрічки українських медіа вибухнули однаковою новиною: «Зеленський заявив, що США штовхають Україну до капітуляції». Інтерфакс, ТСН, Дзеркало тижня — всі поставили це на першу смугу. І справді, звучить як сенсація. Президент публічно називає головного союзника країною, яка вимагає здачі.

Але давайте без поспішних оплесків.

Той, хто уважно слухав Зеленського останні три роки, знає: його «правда» має дивну властивість з’являтися саме тоді, коли треба перекласти відповідальність. Винен Трамп? Безумовно. Трамп веде гру, де Україна — розмінна монета. Трамп хоче «мирної угоди» на умовах Кремля. Трамп погрожує скороченням допомоги.

Але хто будував відносини зі США виключно на особистому контакті, а не на інституційній основі? Хто роками запевняв, що «все під контролем», поки адміністрація Байдена передавала зброю дозовано, а Європа тільки чесала потилицю? Хто довів країну до стану, коли без американського Patriot українське ППО — решето, а без розвідданих — сліпа армія?

Ось вона, головна іронія моменту. Зеленський виглядає так, ніби тільки зараз, у жовтні 2026-го, прозрів. Ніби до цього не було ні мюнхенської промови Трампа, ні його відвертих заяв про «територіальні поступки», ні закритих консультацій, де американці вже тоді малювали лінію розмежування. Президент раптом помітив слона в кімнаті — і негайно звинуватив у цьому слона.

Другий акцент — пропозиція, яку Зеленський подає чи не як дипломатичну перемогу: «Не бити по російських НПЗ в обмін на Patriot». Звучить як угода. Насправді — це торг на виживання. Ми не б’ємо по їхній нафтовій інфраструктурі, а вони дають нам захист. Тільки от Patriot — це оборонна зброя, яка не змінює хід війни. А відмова від ударів по НПЗ — це реальне послаблення власної стратегії. І цю пропозицію подають як перемогу перемовників.

Третій момент — сама логіка звинувачень. Зеленський каже: «Трамп тисне, щоб ми здалися». Але чи не сам президент створив ситуацію, коли цей тиск став можливим? Відсутність чіткого плану «Б», постійні чвари в ОП, провальна мобілізація, економіка на краю — і як результат: позиція слабкості за столом переговорів. Коли ти залежний від одного союзника на 80%, твій голос важить рівно стільки, скільки дозволяє той союзник.

І ось тепер, коли Трамп використовує цю залежність на повну, Зеленський обурюється. Але чи було б інакше, якби Київ мав власну ракетну програму, власне виробництво ППО, власну енергетичну незалежність? Не було б. Бо вся попередня політика — це історія про те, як влада проїдала кредит довіри, не будуючи нічого на заміну.

Звісно, Трамп — цинічний гравець. Його «мирний план» пахне капітуляцією. Але коли президент країни, яка воює, виходить із заявою «нас змушують здатися» — це не сигнал до боротьби. Це підготовка ґрунту для майбутнього виправдання. «Я хотів воювати далі, але американці не дали». Зручна позиція. Особливо якщо не згадувати, хто підписав Стамбульські угоди, хто зривав переговори в 2022-му, хто обіцяв «перемогу на полі бою» — і не отримав її.

Чи змінить щось це інтерв’ю? Навряд. Трамп уже відповів зустрічними звинуваченнями. Хвиля обговорення наростає. Але суть залишається незмінною: Україна опинилася в пастці власної безпорадності. І замість того, щоб пропонувати вихід, президент обирає найпростіший шлях — звинуватити того, хто тисне. Бо визнати власні помилки — це вже справжня капітуляція. Перед правдою.

А її, схоже, ніхто не готовий приймати.