Світло для Європи, темрява для Києва: як Україна експортує дефіцит

Жовтень 2026-го. За вікном — не плюс 20, зима дихає в потилицю. У Києві графіки відключень уже стали звичним тлом: дві зміни по чотири-п’ять годин без світла, а то й більше. Люди вмикають ліхтарики, свічки, павербанки — хто що встиг купити. І ось у цей самий момент, коли місто вчиться жити в ритмі «дві години є — чотири нема», з’являється новина: Україна продовжує експортувати електроенергію в Європу.

Стійте. Тобто ми продаємо те, чого не вистачає нашим же людям? Але ж «Укренерго» пояснює: це необхідно, аби заробляти валюту, підтримувати енергосистему, балансувати ринок. Звучить майже патріотично. От тільки коли ти сидиш у темній квартирі з дитиною на руках, а за стіною сусідка гріє чай на газовій плиті — ця «валютна необхідність» набуває зовсім іншого відтінку.

Давайте без ілюзій. Експорт електроенергії — це бізнес. Це контракти, це гроші, це зобов’язання перед європейськими партнерами. Але коли цей бізнес іде поруч із відключеннями власного населення, він перестає бути просто бізнесом. Він стає політичним вибором. І цей вибір виглядає так: валютна виручка важливіша за те, чи зможе людина в Києві зарядити телефон або ввімкнути обігрівач.

Особливо «тішить» аргумент про балансування системи. Мовляв, ми не можемо просто зупинити експорт — це розбалансує ринок, впаде частота, постраждає вся мережа. Чуєте? Ринок важливіший за людей. Система — це святе, а людина — це «споживач, який має розуміти». Розуміти, що десь у Європі світло горить безперебійно, а ти — ні. І це нормально, бо так треба для «стабільності».

А тепер уявіть собі картину: Київ, вечір, мікрорайон без світла. Люди виходять на балкони з ліхтариками — хтось перевіряє пошту, хтось просто дихає повітрям. А за сотні кілометрів, на кордоні з Польщею чи Угорщиною, лічильники фіксують передачу мегаватів туди, де світло є завжди. І десь у кабінетах «Укренерго» задоволено звітують про черговий успішний експортний день.

Іронія в тому, що ці самі керівники, скоріш за все, сидять у кабінетах зі світлом. У них є генератори, є резервне живлення. А от пересічний киянин — ні. Він платить податки, він наповнює бюджет, з якого потім ідуть дотації на енергоринок. І в результаті отримує тьму.

Напередодні зими це не просто незручність. Це питання виживання для багатьох: люди похилого віку, родини з маленькими дітьми, ті, хто не може купити генератор. І держава каже їм: «Потерпіть, нам потрібна валюта». А чи не забагато «терпіти»? Ми терпимо відключення, терпимо тарифи, терпимо корупцію, терпимо війну. Але коли твій власний ресурс продають за кордон, а ти залишаєшся в темряві — це вже не «терпіти», це «нас зневажають».

Звісно, можна почути контраргумент: якщо не експортувати, впадуть доходи, не буде грошей на ремонт мереж, на імпорт техніки. Але ж питання не в тому, чи експортувати взагалі. Питання в тому, чи можна це робити, коли власне населення відчуває гострий дефіцит. Відповідь очевидна: ні. Принаймні в країні, яка називає себе соціальною державою.

У нас же виходить навпаки: соціальна держава закінчується там, де починається експортний контракт. І це, мабуть, найкраща ілюстрація того, як в Україні працює пріоритет: спочатку гроші, потім люди. А якщо люди не згодні — є графіки відключень, є офіційні пояснення, є надія, що «незабаром усе налагодиться». Незабаром — це коли? Коли закінчиться зима? Чи коли закінчаться люди?

Підсумок простий: світло для Європи — це добре. Але темрява для Києва — це ганьба. І жодна «валютна виручка» не виправдовує того, що мільйони людей напередодні зими змушені існувати в режимі енергетичного виживання. Бо держава вирішила, що експорт — важливіший.